Особиста свобода та панування закону є наріжним камінням європейської ідентичності; ЄС потребує європейської зовнішньої політики, яка має стати базисом для конституційної угоди; Лукашенку потрібно пред’явити звинувачення в злочинах проти людства. «Промова про майбутнє Європи» Карла фон Габсбурга, 11 січня 2022 року.

Коли рік тому нам довелося проголошувати промову про майбутнє Європи онлайн через ситуацію з коронавірусом, команда, яка готувала подію, все ще оптимістично вважала, що в цьому році слухачі зможуть бути особисто присутні під час її проголошення. Коли в жовтні минулого року кількість заражень почала швидко зростати, ми вирішили цього року знову провести захід онлайн. Звичайно, я б також хотів, щоб ми могли особисто обговорити враження та зміст виступу за келихом вина після виступу, але особливі обставини вимагають особливих рішень. Вони вимагають певної готовності реагувати на дану ситуацію, але при цьому не втрачати з виду нашу мету.

Метою цієї промови про майбутнє Європи, з якою я буду щороку виступати 11 січня, є, з одного боку, дуже прискіпливо розглянути питання європейської політики, а з іншого боку, обговорити їх на основі поточних викликів. Також завжди потрібно створювати конкретні політичні ідеї для формування європейської політики, і ми повинні продовжувати працювати над їх реалізацією.

Пані та панове, дорогі друзі!

Нинішня ситуація, серед іншого, все ще характеризується епідемією коронавірусу. Якщо я кажу це, то не тому, що зараз хочу прочитати лекцію про віруси – я не зможу, – а тому, що виклики, з якими цей вірус під назвою Covid-19 кинув нам в усіх його варіантах, мають загальноєвропейський вимір. Власне кажучи, виклики, які вірус кинув європейській політиці, мали зміцнити Європу, Європейський Союз та європейську єдність. Якщо оцінювати ситуацію сьогодні, майже через два роки після початку цієї пандемії, то треба сказати, що, на жаль, все сталось навпаки, що тенденції до розколу сьогодні більші, ніж раніше.

Згадаймо, як все сталось. У лютому 2020 року Єврокомісія звернула увагу на проблему та запропонувала спільний підхід для її подолання. ЄС не має повноважень в сфері охорони здоров’я, тому Комісія не могла діяти сама, вона могла лише спробувати запровадити координаційні заходи. Реакція країн-членів була одностайною: у нас все під контролем, ми вже опановуємо ситуацію. Ми досі знаємо, що було далі: вони не лише ввели карантин, а й намагалися відібрати один у одного необхідне обладнання. Зрештою, європейці майже закрили кордони на два роки, що в свою чергу спричинило подальші потрясіння, наприклад, у промисловості. Лише коли справа йшла про закупівлю вакцин, було прийнято рішення про спільні дії.

В наявності були всі передумови для зміцнення Європи через цю кризу. Близько десяти років тому була опублікована стаття про європейську оборону, в якій можливим сценарієм загрози названо пандемію з Азії. Тож європейці могли підготуватися. Принцип солідарності присутній у внутрішньоєвропейських договорах. Мало хто знає – у нас навіть є комісар ЄС з кризового управління.

Отже, на європейському рівні були інструменти, щоб відповісти на цей глобальний виклик. Більше того, виклик був кинутий не національним інтересам, а безпосередньо всім громадянам Європейського Союзу, включаючи політиків. Отже, очевидно, що проблема мала загальноєвропейський вимір.

Ключовим питанням в кризі завжди є те, як на неї реагувати. Чи приймаєте ви виклик – у даному конкретному випадку глобальний виклик, який не лише обмежується політикою охорони здоров’я, але також має геополітичні та економічні аспекти – і реагуєте разом, чи ви застосовуєте старі політичні моделі та віддаляєтесь від усіх у те, що видається безпекою національної держави?

Те, як зреагує на виклик політик, є питанням політичного передбачення. Це питання політичного лідерства, питання європейської ідеї. У мене склалося дуже сильне враження, що ми поховали цю європейську ідею в державних канцеляріях Європи та в управлінському персоналі на рівні ЄС, і замість цього використовуємо бездушні ідеологічні концепції для того, щоб проводити політику, яка в ідеалі має спрацювати до наступних виборів, але яка зазвичай працює лише до наступної прес-конференції.

Тому ми повинні запитати себе, що є душею Європи, ми повинні відновити цю боротьбу за душу Європи.

Пані та панове, очевидно, що у Європи є така річ, як душа – до неї неодноразово зверталися політики і закликали, щоб Європа мала душу.

Колишній президент Єврокомісії Жак Делор говорив про те, що не можна любити лише єдиний ринок. Урсула фон дер Ляйєн, нинішній президент Комісії, згадала про душу Європи у своїй промові про стан Союзу у вересні 2021 року. Виступ навіть мав назву «Зміцнення душі нашого Союзу». На відміну від Делора, вона може вважати, що ця душа існує і що її не потрібно створювати «з нуля». Вона процитувала Роберта Шумана, одного з батьків-засновників Європейського Союзу після Другої світової війни: «Європа потребує душі, ідеалу та політичної волі, щоб служити цьому ідеалу».

Цим реченням Роберт Шуман дуже точно показав, що означає політика: слідувати ідеалу, йти до цілі. Політика — є більшою за простий перерозподіл соціальних благ для того, щоб задовольнити власних виборців. Сучасні політики люблять використовувати термін «стійкість». Але держава добробуту є якраз протилежністю стійкості. Політиці потрібна стратегічна модель. Багато людей сьогодні говорять про це. Для цього, однак, потрібно також чітко знати, якою була первісна ідея європейського об’єднання і на якій ціннісній основі має будуватися ця ідея Європейського Союзу.

Після 1945 року такою основою було, безумовно, прагнення до миру в Європі. Дві світові війни, що в основі своїй мали націоналізм та тоталітарні ідеології, не лише завдали величезної шкоди – людської та економічної – Європі, а й розділили континент Залізною завісою. Щоб мати можливість стабілізувати мирний порядок на Заході та уникнути небезпеки «гарячої» війни, що виникла внаслідок Холодної війни, потрібно було подолати давню ворожнечу між Францією та Німеччиною. Ця основоположна ідея сьогоднішнього Європейського Союзу стала настільки успішною, що вона не тільки змогла досягти цієї мети забезпечення миру всередині спільноти, але й стала настільки привабливою, що країни Центральної та Східної Європи прагнули приєднатися до цієї спільноти після повалення радянської влади. Якщо ви подивитеся на регіон Південно-Східної Європи, чи на такі країни, як Україна чи Грузія, то визнаєте, що вступ до ЄС є політичною метою і там. Лише неправильна політика ЄС та його країн-членів можуть зруйнувати це прагнення.

Але ми повинні бути чесними з собою: дорогі друзі, розповідь про забезпечення миру втратила свою привабливість. З одного боку, це пов’язано з тим, що ЄС не мав інструментів для протидії бандам убивць Слободана Мілошевича, ані не знайшов засобів, щоб зупинити зусилля Владіміра Путіна відновити територію Радянського Союзу. З іншого боку, наратив забезпечення миру стає все менш достовірним для молодого покоління, яке не бачило війни всередині ЄС. Мир вже тут, він сприймається як належне, як і подорож у відпустку чи власний смартфон.

Наступив 2022 рік. 100 років тому у Відні була заснована організація, яка досі вважається джерелом ідеї європейського об’єднання: Панєвропейський Союз. 17 листопада 1922 року Ріхард Куденхове-Калергі опублікував всій заклик «Пан-Європа. Пропозиція». За два дні до цього він опублікував своє звернення у берлінській Vossische Zeitung. Тому 17-20 листопада 2022 року у Відні також відбудеться ювілейний конгрес Пан’європейського Союзу.

З гордістю подивившись на історію організації, ювілейний конгрес до 100 років Пан’європейського відкриє двері в майбутнє пан’європейської ідеї та європейського об’єднання. Після огляду на розвиток Пан’європейського Союзу, в центрі уваги буде обговорення важливих загальноєвропейських тем для подальшого формування європейського об’єднання: європейська зовнішня політика, європейська політика безпеки, європейська економічна політика, внутрішній ринок, ідентичність і душа Європи.

Пані та панове, сьогодні я хотів би передати вам тепле запрошення на цей захід. Звісно, ми оптимістично вважаємо, що до того часу ситуацію з коронавірусом вдасться контролювати настільки, що ця подія відбудеться «вживу».

Давайте подивимось на розвиток цього Пан’європейського Союзу, а також на історичне підґрунтя, яке сформувало Ріхарда Куденхове-Калергі. Він народився в Японії. Його батько Генріх був австрійським послом при японському імператорському дворі. Ріхард приїхав до Європи в дитинстві, і жив в замку своєї сім’ї, в богемському Ронсперзі. Виходець з Японії, він зумів побачити Європу як щось цілісне. Європа була батьківщиною його батька, тоді як Азія була батьківщиною його матері. Ріхард виріс у наднаціональній державі, Габсбурзькій монархії, яка також дуже сильно вплинула на його мислення. Віднести його до однієї нації, мабуть, неможливо. Сім’я його мала коріння по всій Європі, від Греції до Нідерландів і Богемії, а через матір – в далекій Азії. В той час ще існував «Європейський лад» – європейські держави визначали світову політику.

Християнський світогляд, безсумнівно, сформував життя і культуру Європи. Куденхове описав Європу як спільність долі, «засновану на моногамії та сім’ї, на приватній власності, на однакових звичаях і святах, одній релігії, одній традиції, однакових поняттях честі та моралі та однакових упередженнях». Сьогодні навіть в питанні приватної власності ми не можемо бути впевнені в цьому через непомірний податковий тягар.

Цей «європейський лад» був зруйнований після Першої світової війни. Фактично, саме втручання неєвропейської держави, США, привело до кінця війни на Заході. 1918 рік приніс крах імперій, які мали пряме чи опосередковане відношення до Європи. Чотири з цих імперій були негайно знищені в результаті війни, Британська імперія продовжувала існувати, але вже йшла до свого кінця. Проте на ґрунті цих колишніх імперій виникли диктатури і тоталітарні держави.

Культурний регіон Центральної Європи, який створювався протягом століть, було розчленовано. Націоналізм переміг. Виникли малі національні держави. Але жодна з нових національних держав не могла претендувати на те, щоб бути реально національною державою, що складається з членів однієї нації. Кожна нова держава мала власні етнічні меншини, які належали до мовних спільнот відмінних від більшості населення.

Розділено було не тільки спільний культурний, але й економічний регіон. Кожна держава намагалася вирішити свої проблеми за допомогою ізоляціоністської політики, протекціонізму та націоналізму. Вони намагалися таким чином експортувати власні проблеми, але насправді тільки погіршували їх.

Куденхове-Калергі намагався навчитись новому з цієї ситуації, хоча через сто років у мене часто виникають сумніви в тому, чи готові мої сучасники прислухатися до його концепцій. В будь-якому випадку, перші реакції європейських держав на коронавірусну кризу, які я описав на початку промови, є хорошим виправданням для таких сумнівів.

Пан’європейська концепція дотримується геополітичного підходу. В той час метою була не стандартизація максимально можливих податкових ставок чи загальноєвропейська держава добробуту з перерозподілом соціальних благ, а нова версія європейського порядку. Не в сенсі – мабуть, навіть тоді – нереалістичного повернення до старого порядку, а в сенсі структури, яка б відновила Європу як глобальну політичну одиницю, а не перетворила б її на іграшку для неєвропейських держав.

З цієї причини у центрі його роздумів, по-перше, була європейська зовнішня політика – щоб на сцені світової політики над Європою не домінували інші; по-друге, політика європейської безпеки – щоб у цьому питанні не бути залежною від, та, через це, знаходитись під домінуванням інших, та щоб не бути втягнутими у відновленій внутрішньоєвропейський конфлікт; і, по-третє, демонтаж усіх внутрішньоєвропейських митних бар’єрів. Сьогодні це можна було б назвати вільним внутрішнім ринком, тобто Європою як зоною вільної торгівлі. Крім того, вже йшлося про спільну валюту, яка в концепції Куденгове мала базуватись на золотому стандарті (який тоді ще існував), і про європейський федеральний суд, тобто те, що ми маємо сьогодні у вигляді Європейського суду.

Свобода громадян, особиста відповідальність і держава, що обмежується встановленням рамкових правил у сенсі конституційної держави, були ще однією основою його міркувань щодо об’єднання Європи того часу.

Пані та панове, дорогі друзі!

Якщо ми подивимося на ситуацію в Європі сьогодні, через сто років – навіть якщо вже є двадцять сім держав, які утворюють Європейський Союз – ми виявимо, що цей підхід все ще є дієвим, і що ми повинні працювати над втіленням цієї ідеї в реальність. У нас є чотири фундаментальні свободи – вільний рух послуг, вільний рух капіталу, вільний рух людей та вільний рух товарів – але ми все ще маємо боротися з національним егоїзмом та протекціоністськими заходами в ЄС. І я навіть не маю на увазі обмеження, спричинені, наприклад, закриттям кордонів через пандемію.

Наприклад, різні країни-члени були надзвичайно винахідливими, коли мова йшла про обмеження свободи надання послуг. Зрештою, була навіть прийнята директива про послуги, яка дозволила протекціоністські заходи в різних сферах, що суперечить свободі надання послуг, яка є суворо конституційною. Або давайте подумаємо про Директиву про відрядження працівників, яка також призводить до протекціонізму. Тому тут потрібно ще багато зробити, щоб створити справжній вільний внутрішній ринок.

Вам не потрібно бути кваліфікованим економістом, щоб сформулювати основну істину економіки: вільна торгівля завжди краща за протекціонізм, вона забезпечує процвітання і, таким чином, забезпечує основу для всіх інших зручностей у нашому житті.

Геополітичний підхід також залишається актуальним. Під час Холодної війни Москва тоталітарним чином визначала зовнішню політику східної половини континенту, тоді як її опонент, США, став визначальною силою для вільної західної частини. Не бажаю нікого образити в Парижі, Берліні чи Мадриді, але й сьогодні основні глобальні політичні виклики вирішуються не в столицях Європи, а все-таки у Вашингтоні та Москві, а також у тоталітарному Китаї. Європа знаходиться на межі різних зон конфлікту. Давайте подумаємо в цьому контексті про Близький Схід, але також давайте подумаємо про східний кордон ЄС, де гібридні атаки – а використання біженців тоталітарним режимом Лукашенка не можна назвати інакше – зробили Мінськ і Москву зоною нестабільності, якій може протистояти лише єдиний ЄС.

Вкрай недалекоглядно, коли окремі країни ЄС думають, що можуть розвивати особливі відносини з Росією, всупереч європейським інтересам. Навіть якщо така політика на перший погляд має принести невелику перевагу такій країні, такі країни будуть використані Москвою в середньостроковій перспективі для розколу ЄС. Однак розділений ЄС не зможе ефективно протидіяти ані старій політиці «розділяй і володарюй», ані новій гібридній політиці Москви. І разом з цим ті маленькі країни, яка думають, що можуть отримати перевагу, також втрачають захист сильної політики Європейського Союзу, і тому вони шкодять самі собі.

Також ганебно бачити те, скільки разів Китаю вдавалося розколоти Європейський Союз з питань прав людини. Мова йде не про те, що зазвичай називають втручанням у внутрішні справи (тобто про пряму критику китайської політики в галузі прав людини, наприклад щодо уйгурів), а скоріше про те, що Китай намагається визначити права людини і повноваження держави заново через призму власної комуністичної ідеології.

Висновок з цього – і я знаю, що ви не вперше чуєте від мене цю вимогу – є один: Європі, Європейському Союзу потрібна європейська зовнішня політика. Саме в цьому питанні зовнішньої політики та політики безпеки нам потрібен європейський суверенітет.

У цьому конкретному випадку суверенітет, пані та панове, означає здатність діяти та формувати політику. Європейська політика принесла б тут явну додаткову цінність потужності в порівнянні з виключно політикою національних держав. Якщо точніше, то європейська зовнішня політика означає не лише координацію зовнішньої політики двадцяти семи країн-членів Верховним представником із спільної зовнішньої політики та політики безпеки (який також є одним із віце-президентів Європейської комісії), коли через окремі країни, європейська позиція з важливих питань, таких як політика прав людини в Китаї, може бути заблокована, але створення органу закордонних справ ЄС на чолі з міністром закордонних справ.

Для цього нам потрібне ядро європейської конституції, в якій має бути закладено цю зовнішньополітичну компетенцію Європейського Союзу. До речі, цей пункт також відповідав би всім вимогам субсидіарності. Так само, як кожен міністр закордонних справ тепер підлягає парламентському контролю своєї країни, міністр закордонних справ ЄС буде підлягати парламентському контролю Європейського парламенту, який обирається безпосередньо громадянами ЄС.

Звісно, для справжньої зовнішньої політики недостатньо просто створити посаду. Для цього потрібно також проявити готовність визначити європейські інтереси. У деяких областях це вже можливо через поточні виклики. Я маю на увазі захист кордонів, захист від прямих чи гібридних загроз, відданість правам людини та конкретну політику розширення Європейського Союзу.

Я не став би зазначати фемінізм як мету зовнішньої політики. Ми не хочемо просто насміхатись над Сєргєєм Лавровим і Владіміром Путіним, нашою метою має бути підтримка Росії на її шляху деколонізації до мирної, демократичної конституційної держави, з якою ми можемо жити у справжньому партнерстві.

Нам усім має бути ясно, що цей крок до європейської зовнішньої політики буде не таким вже легким. Щоб дійсно позиціонувати Європу з точки зору зовнішньої політики, знадобиться переконати багато людей. Я повертаюся до цитати Шумана: це мета, ідеал, який потребує політичної волі, щоб служити цьому ідеалу.

Те, що така ціль звучить утопічно, не завадить нам її відстоювати. Тому що тільки той, хто має політичні цілі, також буде робити політику.

Я вже згадував про Пан’європейський союз. Одна з крилатих фраз, якою ця організація стала відома: «Пан-Європа — це вся Європа». Коли мій батько Отто фон Габсбург став віце-президентом Панєвропейського союзу в 1957 році і почав повторювати цю фразу знову і знову у своїх промовах, Європа навіть не бачила першої кульмінації Холодної війни. Підняття мілітаризованої Залізної завіси не тільки звучало утопічно, але й наштовхнуло деяких на думку, що той, хто вимагав чогось подібного, не може бути повністю при здоровому розумі.

Давайте подумаємо про Віллі Брандта, який отримав Нобелівську премію миру за «політику змін через зближення» [з НДР] і який у 1988 році описав віру у возз’єднання Німеччини як одну з повсякденних байок Федеративної Республіки Німеччина. Тогочасні пан’європейці, як нас часто називають, не тільки підтримували возз’єднання Німеччини, вони навіть вірили в об’єднання Європи.

Шановні друзі, ми це робимо і сьогодні. Ми досі дуже серйозно ставимося до гасла «Пан-Європа – це вся Європа», бо кожна європейська країна має право на участь у цьому європейському об’єднанні. Я маю на увазі саме країни Південно-Східної Європи – вони як острів, що не входить до ЄС, лежать між країнами ЄС і є зонами впливу неєвропейських держав, які використовують слабкість ЄС. Але я також маю на увазі Молдову чи такі країни, як Україна та Грузія – усі три частково окуповані російськими солдатами та їхніми найманцями. Я думаю про таку країну, як Білорусь, в якій багаторічний правитель встановив тоталітарний режим після очевидного програшу на виборах, де свавільні арешти, катування і навіть вбивства, на жаль, є реальністю.

Європейська зовнішня політика не може відвертатись від таких країн. Європейська зовнішня політика має посилити санкції таким чином, щоб Москва і Пекін вирішили відмовитися від Лукашенка. Свобода і людська гідність є частиною європейської душі, європейської ідентичності. Відмовитися від цього з будь-якої надуманої причини у випадку з Білоруссю суперечило б європейським принципам. Я також виступаю за притягнення режиму Лукашенка до Міжнародного кримінального суду за злочини проти людства.

До речі, така ж рішучість стосується підтримки України в якості основи європейської зовнішньої політики.

Звичайно, питання розширення ЄС є дуже політизованим. Зрадою ідеї європейського об’єднання є ситуація, коли окремі країни, які вже входять до ЄС, зловживають цим членством для блокування членства інших. Незалежно від того, чи йдеться про початок переговорів про вступ, чи про безвізовий режим для громадян Косово.

Давайте повернемося до часів включення Іспанії, Португалії та Греції до ЄС. До інтеграційного процесу в усіх трьох країнах при владі перебували військові уряди. Тоді саме уряди країн ЄС прийняли політичне рішення розпочати процес вступу для цих країн. У 1981 році до Європейського співтовариства приєдналася Греція, у 1986 році – Іспанія та Португалія. Комісія, як охоронець договорів, виступила проти початку переговорів про вступ, оскільки, на її думку, країни були не готові до цього. Політичне рішення в Раді ЄС, тобто представництві держав-членів, було таким: ми хочемо принести демократію та верховенство права в ці країни. Тому ми хочемо їх інтегрувати. Ця мета, цей політичний ідеал діяв і після 1989 року, після повалення Залізної завіси, під час процесу вступу кількох країн колишнього Східного блоку.

Коли я дивлюся на сьогоднішнє блокування розширення, я змушений повторювати речення, яке я вже згадував на початку у зв’язку з політикою боротьби з пандемією: у мене склалося дуже сильне враження, що ми загубили європейську ідею в чиновницьких кабінетах Європи.

Пані та панове! Коли я кажу, що європейська ідея загублена, це означає, що вона існує – є європейська ідентичність, є європейська душа – але нам просто потрібно знову знайти цю ідею, знову зробити її видимою. Центральним елементом у цьому пошуку є свобода та особиста відповідальність громадян, а також принцип верховенства права.

Саме цей принцип верховенства права сьогодні часто спотворюється на європейському рівні. Не бажаючи вдаватися в подробиці суперечок між різними державами-членами ЄС або між державами-членами ЄС, з одного боку, та Комісією та Парламентом з іншого, тут йдеться про проблеми влади та ідеологічні концепції.

Цей конфлікт також не є конфліктом між Західною та Центральною Європою, навіть якщо його зараз дехто розпалює, щоб створити новий поділ між Сходом та Заходом. Такий наратив розповсюджується ідеологами, які представляють себе жертвами гніту Східної Європи з боку Західної Європи, щоб побудувати концепцію того, що вони єдині (а також останні), хто захищає справжні цінності Європи. Фактично це конфлікт між двома етатичними, патерналістськими ідеологіями, де одна застосовує етатизм на рівні національної держави, інша – на рівні наднаціонального ЄС. Обидві ідеології формуються приматом політики, а не приматом права.

Отже, це конфлікт між ідеологіями, які в кінцевому підсумку підривають верховенство права і хочуть нав’язати йому свій ідеологічний погляд.

Суть ліберальної конституційної держави не полягає в забезпеченні державою певної концепції щастя і добробуту. Завдання ліберальної конституційної держави — гарантувати закон і свободу!

Ідеологія, яка дотримується примату політики, стверджує, що може все регулювати. Так – регулювати все! Чим більше політика цим займається, тим глибшим стає її конфлікт із законом. Цей конфлікт загострюється, тому що принципи верховенства права, тобто само верховенство права, застосовуються все рідше порівняно з відносинами неприкритої влади. Цей конфлікт завдає шкоди Європі в довгостроковій перспективі.

До речі, зараз ми також помічаємо наслідки цієї неправильної політики, яка стверджує, що може все регулювати та контролювати – це видно у підходах у боротьбі з пандемією. За останні п’ятдесят чи більше років ми створили державу добробуту, яка вдавала, що здатна зняти з плечей людей дедалі більше турбот. У цьому винні не лише політики, які таким чином змогли отримати голоси виборців. Це також стало результатом зручності такої політики для громадян. Хто не мріє про безтурботне життя, в якому держава все зробить за вас?

Зрештою, ми дійшли до стану, коли всі вважають, що держава повинна дослівно втілити свої ідеї того, чим є свобода. Логічно, що це призводить до політичного компромісу, який жоден уряд (і жодна опозиція) не може вирішити. На жаль, майже забутий економіст Фелікс Сомарі вже описав це у своїй праці «Двадцять соціальних законів неправильних пропорцій». У законі № 4 він стверджує: «Чим більше функцій бере на себе держава, тим важче контролювати їх адміністрування». А в законі № 5 він додає: «Чим більша і різноманітніша держава, тим менш впливовий народ».

Наслідком цього є серйозна втрата довіри до політики. Настав час популістів.

Пані та панове!

Тож треба буде говорити про зміну розміру держави, про дерегуляцію та зменшення щільності регулювання. Для цього європейська традиція пропонує нам дуже корисний інструмент – субсидіарність.

Після Маастрихтського договору вона є частиною Європейських договорів – відповідно до статті 5 Договору про ЄС, у сферах, які не підпадають під його виключну компетенцію, ЄС діятиме лише відповідно до принципу субсидіарності, якщо цілей заходів, що розглядаються, не можна достатньо досягнути на рівні держав-членів і, отже, можна краще досягнути на рівні Співтовариства через їх масштаб або наслідки.

Однак це визначення лише поверхово відображає субсидіарність. По-перше, тому, що воно спрямоване лише на відносини між ЄС та державами-членами, а по-друге, тому, що зводить субсидіарність до свого роду розмежування компетенції, згідно з яким країни-члени підносять власну компетенцію до європейського рівня. Насправді, однак, субсидіарність є набагато більшим, а саме – природнім регуляторним принципом, який включає принцип «in dubiis libertas». Не обов’язково регулювати все (незалежно від рівня) законодавчо, адже є свобода, ініціатива та особиста відповідальність.

Папа Пій XI був більш точним у визначенні. В енцикліці «Quadragesimo anno», він визначив «соціально-філософський принцип» (субсидіарність), який «неможливо похитнути чи спотворити»: те, що людина робить з власної ініціативи та власними силами, не можна вилучити у неї і передати до спільноти; несправедливо вимагати від більшої та вищої спільноти того, чого менші та підлеглі спільноти можуть досягти і втілити; це водночас вкрай невигідно і заплутує весь суспільний устрій.

Папа Пій XI стверджував, що, дотримуючись цього принципу, відповідні одиниці суспільства функціонують набагато краще, ніж коли держава втручається у всі сфери. Він уточнював: чим краще підтримується ієрархія різних соціумів шляхом суворого дотримання принципу субсидіарності, тим міцнішим є соціальний авторитет і соціальна ефективність, тим краще і щасливіша держава.

Іншими словами: католицька соціальна доктрина дає нам дуже чіткі вказівки щодо вирішення вищеописаного політичного конфлікту інтересів, який виникає в державі добробуту, оскільки держава втручається у регулювання занадто багатьох сфер життя.

Пані та панове, дорогі друзі!

Нас не дивує, що такий підхід до вирішення походить із християнської традиції. Неминуче, як тільки ми почнемо розчищати руїни, що поховали душу Європи, ми зіткнемося з християнським корінням Європи, християнсько-юдейською традицією.

Дозвольте мені ще раз підсумувати це словами мого батька: «Християнська віра дала змогу Європі вирости й зміцніти. Поняття людської гідності та розвиток прав людини немислимі без християнства та його юдейського коріння. Навіть якщо часто стверджують, що права людини вперше були сформульовані в епоху Просвітництва, слід зазначити, що Просвітництво знайшло свою філософську основу в милосерді та схоластиці ченців Середньовіччя. Коли віра зникає, на місце Всевишнього приходять ідоли. Людина орієнтована на трансцендентне. На місці Бога рідко буде щось, окрім ерзац-ідолів або ерзац-ідеологій, які небезпечно обіцяють людству рай на землі. Погляд на карту світу показує, що без власного духу ця Європа приречена зникнути. Стійкі політичні сили створюються лише через ідею, тому що це душа – також і континентів. Європа існувала доти, поки була християнською».

У тексті, який я тут резюмував, він пише, що занепад почався тоді, коли ця свідомість почала згасати.

Але ми зібралися тут – нехай і віртуально – не для того, щоб оплакувати занепад Європи, а щоб формувати її майбутнє. Тому я хотів би попросити вас: допоможіть знову розкрити душу Європи!

Пані та панове, дорогі друзі!

На завершення дозвольте мені прокоментувати терміново необхідне нам соціальне возз’єднання. Вам, напевно, цікаво, що я маю на увазі? Я вважаю, що це абсолютний пріоритет для політики. Тому що я оптимістично налаштований на те, що ми дедалі більше будемо тримати пандемію під медичним контролем і крок за кроком повернемося до нормального життя. Але глибоку тріщину, яка проходить через сім’ї, громади, держави, а також через ЄС через крайню соціальну поляризацію у питаннях корони, не вдасться виправити найближчим часом.

Щоб досягти цього, ми маємо роззброїтися вербально та емоційно. Політики повинні показати хороший приклад і поставити відповідальність за соціальну згуртованість вище за тактичні міркування щодо виборів. Але й протилежні табори суспільства мають зробити крок назустріч один одному. Тому що гнів і ненависть завжди блокують погляд на рішення, а також на коріння Європи, наші цінності.