Карл фон Габсбург виступив з промовою про майбутнє Європи під гаслом «Цілісність. Напрям. Надія», яку він виголосив онлайн у свій день народження (11 січня 2025 р.). Він рішуче закликав до захисту порядку, заснованого на правилах, верховенства права та регуляторної політики. Це означає, серед іншого, чітку відданість захисту України. ЄС необхідна справжня європейська зовнішня та безпекова політика.

Леді та джентльмени, дорогі друзі! Ми живемо в часи змін. Прем’єр-міністр Андрей Пленкович теж підтвердив це, за що я хотів би висловити йому щиру подяку. Адже він також чітко дав зрозуміти, наскільки важливим для всіх нас є європейське об’єднання. Але не можна заперечувати, що часи змін відкривають безліч можливостей як для покращення, так і для занепаду.

Це багато в чому буде залежати від того, наскільки ми готові самі втрутитися у формування майбутнього. Принаймні, у нас в Європі є шанс і можливості зробити це. Адже незважаючи на всі дискусії про зростаючу поляризацію політики, про хибні рішення, які нам продають співчутливі або несамовиті популісти, ми живемо в демократичних системах, де все залежить від того, наскільки ми самі будемо залучені й готові впливати на формування майбутнього.

Звичайно, можна сидіти склавши руки і переконувати себе (і весь світ), що мене це не стосується. У мене є стабільний дохід, а раптом його не буде, тоді про мене потурбується держава, тож мені не потрібно докладати жодних зусиль. Мені все одно, закінчить Дональд Трамп війну в Україні за 24 години, як він обіцяв, чи ні. А якщо через те, що ми припинимо підтримку, Путін швидко завоює Україну, то, принаймні, настане мир, і нам не доведеться щодня слухати новини про жорстокі атаки, споглядати фото руйнувань і людських страждань.

Ви знаєте, що я так не вважаю. Цілісність, Напрямок, Надія — це три ключові слова, які я обрав для назви цієї промови і які також мають стати девізом, загальним принципом для різних організацій, де я обіймаю керівні посади цього року.

Цілісна людина завжди відстоює щось важливе: фундаментальні засади, принципи, відданість, цінності. Цілісна людина не зламається через політичну поляризацію і не потрапить під вплив популістів і хибних ідеологій. Цілісна людина також може вказати напрям і стати прикладом для інших. А там, де є напрям, є й надія на досягнення мети.

Для цього не потрібно винаходити нічого нового. Адже європейська культура, яка нас усіх сформувала і яка сьогодні може виглядати трохи іншою, але не зруйнованою, дає нам необхідний фундамент. Ця культура ґрунтується на іудео-християнських цінностях. Це також включає розуміння, яке дає нам змогу визнати, що ці цінності, незалежно від того, наскільки сильно людина слідує своїй вірі в Бога, є основою для доброго і мирного співіснування.

Не випадково, що ця культура, сформована під впливом християнства, розвинула принцип верховенства права, який зробив Європу прикладом для інших континентів. Верховенство права полягає не в тому, що держава силою нав’язує певне розуміння щастя чи добробуту, а в тому, що держава захищає закон і свободу. Вона встановлює загальні правила, у межах яких ми можемо жити в умовах своєї свободи, з власним уявленням про щастя, не порушуючи свободу інших людей.

У бізнесі це називається регуляторною політикою (Ordnungspolitik). Ця концепція свого часу дозволила здійснити німецьке, а потім і австрійське економічне диво, оскільки вона створює умови для справжньої ринкової економіки. І зараз на міжнародній глобальній арені ми маємо справу з тим, що називаємо порядком, заснованим на правилах.

Усе це не є самоочевидним, про що ми можемо чути, бачити і читати в новинах щодня. Але якщо ми живемо згідно з вищевикладеною позицією, ми зобов’язані зробити так, щоб саме ці принципи, які зовсім не є самоочевидними, стали орієнтиром і тим самим дали нам надію на те, щоб перетворити цей час змін на світле майбутнє.

Коли я кажу, що все це не є само собою зрозумілим, я маю на увазі, що ці елементи ставлення розвинулися частково на основі дуже жорстокого досвіду наших предків, і що сьогодні ми перебуваємо на роздоріжжі. Чи зуміємо ми вчасно ухвалити правильні рішення, чи дозволимо собі знову опинитися в ямі, в якій більше не діє верховенство права, а править сила або, скоріше, жорстокість?

Для кращого розуміння візьмемо економічний приклад. До Першої світової війни ми мали початкову фазу глобалізації світової торгівлі. Вона принесла значні переваги для загального розвитку. Потім знадобилося близько 70 років, перш ніж ми знову досягли такого рівня світової торгівлі з усіма її перевагами. Між цими етапами був період воєн як на полях битв, так і холодної війни. Слава Богу, з цього було винесено деякі уроки.

Давайте згадаємо 11 березня 1938 року. Гітлер увійшов до Австрії й анексував країну. Решта світу аплодувала. Тільки Мексика висловила протест. Вважалося, що передача Гітлеру маленької Австрії, де все одно жили німці, вгамує його жагу до нових завоювань. Навряд чи хтось знав або хотів серйозно сприймати його справжню програму, викладену в Mein Kampf. Але потім була Судетська область, уся Чехословаччина, пакт зі Сталіним про розподіл Європи і, зрештою, напад на Польщу.

Тільки після цього Велика Британія і Франція почали виконувати свої обіцянки про гарантії. Мільйони чоловіків і жінок віддали свої життя, щоб поставити тирана на коліна. Німеччина, захоплена коричневим злочинним угрупованням, змогла перетворитися на конституційну державу і демократію після зміни режиму, як ми це називаємо сьогодні, тобто після військової поразки.

Паралелі з сьогоденням беззаперечні. Путін почав війну з Чечнею в 1999 році відразу після того, як став прем’єр-міністром. Він вторгся в частину Грузії і забрав територію цієї країни. Він вторгся і анексував Крим. Решта світу взяла це до відома.

Багато хто думав, що Крим завжди був частиною Росії. Люди, які так кажуть, не розуміють ситуації, але у них є своя думка. Кожен, хто пам’ятає, як одразу після анексії Криму та вторгнення на Донбас Путін отримав запрошення приїхати до Відня, може лише відчувати сором за представників цієї країни, які продовжували жартували з московським тираном.

І тут також ілюзії перемогли здоровий глузд. Людям хотілося вірити, що вони зможуть задобрити московського тирана, просто віддавши йому частину сусідньої країни, і далі продовжувати вести з ним бізнес як зазвичай. Сотні тисяч людей заплатили за цю помилку своїми життями. Іноді я запитую себе, як ті люди, які жартували тоді з Путіним у Торгово-промисловій палаті, досі можуть спати з чистою совістю.

24 лютого 2022 року знову підтвердило урок історії. Той, хто вважає, що може задобрити тирана в його прагненні до підкорення за допомогою військових трофеїв, не розуміє одного з основних правил політики.

У 1945 році було засвоєно уроки 11 березня 1938 року. Було засновано Організацію Об’єднаних Націй — ООН. Статут ООН був сформульований таким чином, щоб бути набагато сильнішим за статут Ліги Націй.

Стаття 2, пункт 4 Статуту ООН проголошує: «Кожна держава зобов’язана утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і в будь-який інший спосіб, несумісний із цілями Організації Об’єднаних Націй».

Це положення широко відоме як заборона агресії. Іншими словами, воно встановлює чітку заборону на напад і завоювання іншої країни.

Через кілька статей, а саме у статті 51, закріплено право на самооборону, індивідуальну та колективну. Індивідуальна самооборона означає, що кожна країна, яка зазнала нападу, має право на самозахист. Колективна самооборона означає, що всі держави мають право допомагати жертві агресії, включно з постачанням зброї, наданням логістичної та розвідувальної підтримки, а також відправленням військ.

Це право на самооборону діє доти, доки Рада Безпеки ООН не ухвалить рішення про подальші або інші заходи. Нині це положення практично втратило свою актуальність, оскільки Рада Безпеки не може функціонувати. Агресор має право вето в цій Раді Безпеки.

Пані та панове! Наведені статті Статуту ООН є основою того, що ми сьогодні називаємо порядком, заснованим на правилах, або міжнародним правом. Цей порядок, заснований на правилах, на глобальному рівні є тим, що ми називаємо верховенством права на національному рівні. Він прямо протилежний тому, що називають правом сильного. Або, можливо, нам слід говорити про правління жорстоких, хоча воно не має нічого спільного з правом.

Ось ми й маємо ситуацію: перед демократичною, конституційною Європою, демократичним, конституційним вільним Заходом, західним співтовариством цінностей стоїть питання — чи зберігається і чи повинен зберігатися цей порядок, заснований на правилах. Перед спільнотою тиранів від Пхеньяна до Пекіна, Москви та інших їхніх союзників це питання не стоїть. Адже для тиранів діє правило — а точніше насильство — жорстокості.

У цьому, до речі, і полягає їхня головна слабкість. Адже кожен такий союз великих злочинців заснований на просоченому кров’ю потенціалі агресії. Той факт, що вони не нападають один на одного, пояснюється винятково ідеологією терору, в якій кожен із цих тиранів знає, що інший так само без вагань готовий проливати кров у жахливих масштабах. Люди, у звичному для нас розумінні, для них є лише потенційним гарматним м’ясом і виробниками ще більшої кількості гарматного м’яса.

Пані та панове, прошу вибачення за різкі формулювання, які я обрав.

Ми повинні дивитися в обличчя цим викликам, ми повинні визнати їх і встановити чіткі стратегії для їх подолання. Ми маємо зрозуміти, де ми перебуваємо, і поставити собі дуже просте запитання: чи хочемо ми зберегти порядок, заснований на правилах? Якщо так, тоді ми повинні його захищати. Якщо нам байдуже, тоді ми можемо вчинити так, як вчинив Чемберлен у 1938 році або Шольц і багато інших з 2022 року до сьогодні.

Правильні уроки історії були засвоєні не тільки 1945 року, коли було проголошено заборону агресії і право на самооборону, а й 1989 року після падіння «залізної завіси».

Європейське об’єднання, яке почалося в Західній Європі з шести держав і до 1990 року перетворилося на співтовариство з дванадцяти країн, згодом поширилося на Центральну Європу. Спочатку до нього приєдналися три держави — Австрія, Швеція та Фінляндія, потім 2004 року — вісім держав, які до 1989 року перебували під контролем Москви, а також Кіпр і Мальта. Протягом наступного десятиліття до них приєдналися Болгарія, Румунія та Хорватія.

Ще 2003 року планувалося продовжити цей процес розширення, і країнам Західних Балкан пообіцяли, що шлях до Європейського союзу для них буде відкритий. Але після 2004 року в Європі почалася втома від розширення, яка триває донині.

Проте політика розширення є одним із найуспішніших проєктів європейського об’єднання. Зрештою йдеться про поширення демократії, свободи, ринкової економіки та верховенства права на більшу територію. Фраза «чим далі на схід ми розширюємо кордони свободи, тим безпечнішим стає центр», що пролунала з вуст мого батька та підкреслює важливість розширення, лишається актуальною й до сьогодні.

Однак незабаром після падіння «залізної завіси» було допущено небезпечну помилку через неправильну інтерпретацію подій. У 1991 році Радянський Союз розпався. На Заході говорили про закінчення холодної війни, кінець історії, остаточну перемогу західних цінностей, ліберальної демократії над тоталітаризмом.

Але в Москві історія трактувалася інакше. Там, особливо в колах КДБ, а також серед багатьох чиновників СРСР, кінець Радянського Союзу сприймався не як кінець холодної війни, а лише як програний бій у цій війні.

З приходом Путіна до влади стало остаточно зрозуміло, що Москва не забула свою стару мету — розширення імперії на захід у Європу — і тепер вона переживає своє відродження. Навіть за часів Єльцина ця мета не зникала, хоча внутрішня слабкість Москви на той час не дозволяла досягти таких успіхів.

Жителі Центральної Європи, які перебували під владою Москви з 1945 до 1989 року, знали, що Москва зможе стримувати свою жагу до завоювань лише деякий час. Тому бажання вступити в НАТО і тим самим убезпечити себе від нової агресії з боку Москви більш ніж зрозуміле.

Розширення на схід не було стратегічною політикою США або НАТО, а скоріше виправданим бажанням тепер уже дійсно вільних країн здобути безпеку та економічний розвиток на вільному Заході.

Пані та панове, дорогі друзі! Ми, люди, часто звикаємо до комфорту. Ми звикли до певного способу життя, до комфорту, який пропонує нам зароблений добробут. Але ми також повинні розуміти, що цей добробут потрібно завойовувати знову і знову, що життя в умовах свободи і безпеки обумовлюється політичними, економічними та соціальними основами.

Ще раз повторюю: ніщо з цього не можна сприймати як належне. Верховенство права, безумовно, перебуває під загрозою через поляризацію та ідеологічні помилки. Порядок, заснований на правилах, перебуває під цілком реальною загрозою з боку тоталітарних і диктаторських режимів, які відкрито погрожують агресією сусіднім країнам, а також здійснюють цю агресію за допомогою військових і гібридних атак.

Ми перебуваємо на вирішальному переломному етапі. Через більше ніж десять років після початку війни Москви проти України, через майже три роки після початку руйнівного вторгнення, перед нами постало питання: як ми можемо завершити цю війну, встановивши порядок, заснований на правилах.

Через кілька днів у Вашингтоні відбудеться інавгурація нового і водночас старого президента Сполучених Штатів. Ми, європейці, не можемо вплинути на те, кого більшість громадян Америки обирають своїм президентом. Ми можемо тільки впливати на те, як ми в Європі вибудуємо свою політику, щоб наш континент, як і раніше, відігравав роль на світовій політичній арені і не потрапив під домінування неєвропейських держав.

Існує безліч припущень про те, що робитиме Дональд Трамп на посаді президента США. Ми всі чули його висловлювання, починаючи від обіцянки завершити війну проти України за 24 години і закінчуючи його знаменитими угодами або заявою про те, що війни ніколи б не відбулися, якби він був президентом. Скажімо прямо: самовпевненості йому не бракує.

Я хотів би зупинитися на одному припущенні, яке також являє собою цілком конкретну загрозу для Європи від президента Трампа. Ви всі знайомі з його висловлюваннями про НАТО і про те, що країни, які витрачають недостатньо коштів на оборону, не отримають захисту від Сполучених Штатів, а також про те, що США можуть вийти з НАТО.

Звісно, він не може так просто вийти з НАТО, і якщо ядерна парасолька США більше не захищатиме європейських партнерів, то постане питання про подальше ядерне озброєння, що, звісно, не в інтересах Сполучених Штатів.

Але президент Трамп може одразу після своєї інавгурації вирушити в Білий дім і підписати указ про розпуск військової командної структури НАТО в Європі. Її очолює американець, якого президент де-факто може звільнити.

Що тоді? Чи готові ми в Європі до цього сценарію? Чи є в нас план, як протягом кількох годин призначити нового військового командувача НАТО в Європі? І насамперед: хто це буде, з якої країни він приїде? З Німеччини, яка має боєздатних солдатів, але політично не здатна ухвалювати рішення? Із Франції, яка вважає себе провідною державою Європи, але хоче мати лише друзів? Хоча Франція активно підтримує Україну на рівні заяв президента, але реальна допомога поступається допомозі багатьох інших європейських держав. Чи з Польщі, яка нині найбільше з усіх європейських країн НАТО інвестує у свою обороноздатність?

Як я вже сказав, ми не знаємо, чи підготував Трамп такий указ і чи підпише він його. Принаймні, я не володію інформацією про такі плани. Але я точно знаю, що відповідальні політики мають бути готові до таких можливих сценаріїв!

Що ми повинні припустити, так це нову тарифну війну. Трамп погрожував нам цим під час свого першого президентського терміну. Але адміністрація Байдена також вживала заходів, які не зовсім відповідають принципам вільної та справедливої торгівлі. Тоді, під час першого президентського терміну Дональда Трампа, тарифної війні вдалося уникнути, оскільки ЄС діяв єдино. Тоді голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, як представник усього ЄС, зміг донести до боса в Білому домі, що об’єднаний ЄС є економічною силою, з якою не варто розпочинати справжню торговельну війну.

ЄС, як і раніше, залишається економічною силою, хоча існують серйозні проблеми зі збереженням цієї позиції. Що стосується бюрократії, то ми вже чемпіони світу, але не варто надавати цьому титулу великого значення.

Протекціоністські настрої також постійно зривають торговельні угоди. Як приклад можна навести суперечки навколо торговельної угоди з країнами МЕРКОСУР, що тривають уже чверть століття. Відповідальна політика не боїться вільної торгівлі, а використовує її можливості. Дріб’язкові упередження, які до того ж подаються з неправдивими даними і досить сенсаційним чином, — це не та база, на якій ми можемо будувати наше європейське майбутнє.

Європейський Союз потребує повернення до продуманої регуляторної політики, яка передбачає значне скорочення бюрократичних бар’єрів. Той факт, що жоден урядовець не наважився зупинити, скажімо, закон про ланцюги поставок, не свідчить про високий рівень розуміння економічного, політичного та соціального контексту.

Пані та панове, дорогі друзі, той, хто вважає, що можна задобрити агресора, абсолютно не розуміє політичного контексту і фактів. Я вже навів кілька історичних прикладів цього, і ми бачимо це практично щодня після руйнівного вторгнення Росії в Україну.

У цій війні є тільки одна країна, яка постійно загострює ситуацію, і це Росія: від атак на дитячі садочки та лікарні, цивільну інфраструктуру до залучення солдатів із Північної Кореї, викрадення дітей та інших військових злочинів.

Європа, з іншого боку, постійно намагається задобрити агресора, хоча вона теж страждає від цієї війни. Я не закликаю до войовничої риторики, м’які слова можуть бути дуже корисними, якщо їх правильно використовувати. Мені пригадується стара приказка, яку часто цитував колишній президент США Теодор Рузвельт: «Говори м’яко, але тримай у руках великий кийок, і ти далеко підеш».

Європі (Європейському Союзу) просто необхідно заново засвоїти принципи політики сили. Але часу на це залишається мало. Ми не повинні боятися сили. Тому що сила сама по собі не є злом. Нею можуть зловживати, але європейське об’єднання не має цієї мети. Дипломатичний протест без конкретних дій сприяє лише подальшій ескалації з боку агресора.

Так, Росія є головною темою цієї промови. Але це не означає, що я ігнорую інші важливі проблеми, які стосуються нашого майбутнього. Усі ці питання пов’язані між собою.

У середині грудня у Відні відбулася невелика конференція «Форуму післявоєнної Росії» [Форуму Вільних Народів ПостРосії], у якій також брав участь Пан’європейський рух. Учасник з України зазначив: «Велика Росія приносить великі проблеми, мала Росія створює маленькі проблеми». Якщо бути точним, він мав на увазі московську колоніальну імперію.

Сучасна Росія насправді є класичною колоніальною імперією, керованою Москвою. Це починається з економічної експлуатації колоній і продовжується пригнобленням народів цієї колоніальної імперії, аж до намагання використовувати їхніх чоловіків як гарматне м’ясо в колоніальній війні проти України.

Європа, яка зацікавлена в безпеці своїх громадян, повинна якомога швидше почати розробляти сценарії для розвалу московської колоніальної імперії.

Ви можете сказати мені: заспокойся, насправді жодних ознак цього немає. Чесно кажучи, наразі я теж не бачу цих ознак. Але це не означає, що ми взагалі не повинні займатися цим питанням.

Якби хтось сказав мені в День святого Андрія минулого року, що менш ніж за 14 днів сирійський диктатор Асад утече до Москви, я, можливо, засумнівався б у такому сценарії. Це повертає мене до того, про що я говорив раніше: усе це пов’язане між собою.

Ви пам’ятаєте, що 2015 року Асад уже був у скрутному становищі. Росія, яка має військові бази в Сирії, включно з портом, втрутилася в конфлікт на його боці. Путін, прямо кажучи, знову прорвався на сцену світової політики за допомогою бомбардувань. Тоді було очевидно, що без Росії не можна вирішити конфлікти на Близькому Сході. Розумний політик використав би свою роль у цій ситуації, щоб укласти вигідні угоди із західним світом, використовуючи природні ресурси своєї країни, і звести нанівець будь-які питання щодо прав людини в його країні.

Але імперіаліст прагнув подальшого розширення своєї колоніальної імперії. Це стало кроком, який викликав або принаймні сприяв розвитку подій в інших регіонах світу, які він, ймовірно, не врахував. Якщо Москва втратить свої військові бази в Сирії, це буде важким і навіть нищівним ударом, навіть якщо на перший погляд це може здатися не так. Але подумайте про логістику для військових підрозділів Путіна в Африці.

Як я вже говорив, усе це пов’язане між собою. Китай створив міжвідомчу групу для докладного аналізу впливу санкцій ЄС та інших країн на Росію. Це можна трактувати як явний сигнал, що Китай переглядає свої плани щодо анексії Тайваню з огляду на події в Росії, зокрема, результат війни проти України. Якщо Росія доб’ється своїх цілей, це може підштовхнути Китай до нападу на Тайвань. Це не в інтересах ні ЄС, ні США. Тим часом Китай також розглядає сценарії контролю деяких територій сучасної Російської Федерації, якщо ця імперія розпадеться.

Найбільша загроза від Москви для Європи на сьогодні — це інформаційна війна. У цьому немає нічого нового. Ще в період холодної війни, а до цього в царській Росії, Москва проводила масштабні кампанії з дезінформації, щоб послабити Європу. Москва вдосконалила і розширила ці навички, поєднуючи їх із новими технічними можливостями соціальних медіа.

Але ми не можемо обмежуватися тільки соціальними мережами. У нас є політичні партії, які відкрито поширюють путінську пропаганду. Журналісти та коментатори регулярно публікують статті в різних відомих ЗМІ, чия підтримка Москви не викликає сумнівів. Ця «п’ята колона» Москви поширюється і на академічний світ.

Справжня мета дезінформації полягає не в тому, щоб змусити людей повірити в щось конкретне, а в тому, щоб вони врешті-решт відмовилися вірити в будь-що. Ті, хто дійшов до цього етапу, стають бажаними жертвами будь-якої тиранічної влади.

Ганна Арендт, відома борчиня з націонал-соціалізмом та іншими тоталітарними системами, такими як комунізм, одного разу сказала: «Ідеальний об’єкт тоталітарної влади — це не переконаний нацист або переконаний комуніст, а людина, для якої більше не існує відмінності між фактом і вигадкою, між правдою і брехнею».

Я хотів би зробити останній коментар про Росію. Багато хто каже, що ми повинні підтримувати «іншу Росію». Так, ми повинні. Але ми також маємо бути достатньо чесними, щоб визнати, що ми більше не можемо знайти «іншу Росію» в самій Росії. Війна за завоювання України — це не тільки війна Путіна.

Про це свідчать і свіжі соціологічні опитування, згідно з якими, з одного боку, більшість росіян підтримує припинення вогню або навіть мир з Україною. Це звучить дуже обнадійливо. Але з іншого боку, варто лише поставити питання про відмову від окупованих чи анексованих територій, і підтримка зменшується до мінімуму. Отже, імперіалізм — це не тільки характеристика Путіна, а й глибоко вкорінена риса російського суспільства.

Навіть якщо я ставлюся до теорії колективної провини зі скепсисом, варто відзначити слова радянської прокуратури на Нюрнберзькому трибуналі з воєнних злочинів і застосувати їх до московської колоніальної імперії: «У злочинах німців винні всі німці, нарівні з керівництвом країни. Адже саме вони обрали і не зупинили свій уряд, коли він скоював злочини проти людства».

Пані та панове, природно виникає питання: як ми можемо досягти миру в цій війні. На початку цієї промови я говорив про верховенство права, регуляторну політику та порядок, заснований на правилах, у світовій політиці, у поєднанні зі Статутом ООН.

Це означає, що всі, хто хоче бачити Європу континентом свободи і зберегти західне співтовариство цінностей для майбутніх поколінь, зобов’язані надати Україні всю необхідну допомогу для перемоги над російською армією та її союзниками. І ми також повинні дозволити українцям використовувати цю зброю без обмежень.

У зв’язку з іранською ракетною атакою на Ізраїль хтось зауважив: «Ми витратили мільярди, щоб стріляти по стрілах, а не по стрільцях». Україна повинна мати можливість знищити бази, з яких Москва завдає ударів по цивільній інфраструктурі. Такі режими, як путінський, розуміють тільки силу і чітку рішучість. М’які слова без «великого кийка» лише заохочують ці режими — і не тільки московський — до подальшої агресії.

Кілька днів тому, пані та панове, дорогі друзі, ми відзначили тридцяту річницю вступу Австрії до Європейського Союзу. Багато що змінилося відтоді, і дещо з того, що сьогодні вважається політикою ЄС, іноді можна і потрібно критикувати.

Але, незважаючи на критику зайвої бюрократії та інших ідеологічних помилок, ми не повинні забувати, що процес європейського об’єднання був мотивований прагненням забезпечити безпеку. З огляду на геополітичну ситуацію та виклики, з якими ми стикаємося, Європейському союзу час розробити свою власну ідентичність у сфері зовнішньої та безпекової політики.

Я маю на увазі не просто узгодження 27 позицій, а справжню європейську зовнішню і безпекову політику, очолювану міністром закордонних справ ЄС. У цьому контексті ми маємо оцінювати австрійську політику з огляду на ці виклики, незалежно від того, яким буде склад уряду і чи будуть проведені нові вибори.

Ми живемо в складні часи змін. І вони вимагають цілісності, щоб знову дати нам напрям і тим самим надію на подальший розвиток вільної Європи.

Ми повинні взяти на себе відповідальність за це!